Історична мить контрактової. Частина 4

Згадані вище приклади сучасних утопічних теорій неминуче порушують проблему їх практичного застосування. Особливе значення тут отримують дійсні історичні референції. Хоч Гарві й не заявляє про це відверто, усе ж його праця, безумовно, відштовхується від того, що вже відбулось, або, принаймні, від того, що безпосередньо відбувається зараз.

Йдеться про такий поживний ґрунт для зростання нових радикальних політичних теорій, як розвиток латиноамериканських країн впродовж останніх 30-40 років. Варто одразу ж наголосити, що південний варіант політичного поступу приваблює саме за рахунок свого щільного переплетення з урбаністичною дійсністю.

«Урбаністичний режим», що склався протягом другої половини ХХ сторіччя в Латинській Америці, найбільш яскраво виявляє свою жорстку соціальну сутність через статистичні показники: йдеться про збільшення втричі за останні п’ятдесят років кількості латиноамериканського населення з одночасним зростанням вп’ятеро його урбаністичної частки; про 32% мешканців латиноамериканських країн, що живуть у неформальних поселеннях; і нарешті, про вкрай нерівномірний розподіл прибутку між найбагатшою і найбіднішою десятими частинами населення континенту, що складає, відповідно, 48% і 1,6% національного валового продукту.

Як наслідок, історію країн Латинської Америки кількох останніх десятиліть можна уявити як безперервну низку страйків, заворушень, повстань і революцій, без яких дійсні сьогодні ліві політичні режими дев’яти з двадцятьох латиноамериканських країн були б неможливими. Останнім часом при оцінці причин цих явищ та результатів їх перебігу дослідники дедалі більше звертають увагу на значення у політичних стратегіях такого елементу як публічний простір.

У дієвій конфронтації з неолібералізмом низові вуличні рухи набувають дедалі більшої ваги; основним локусом, де концентрується політична напруга, від розв’язання якої залежать далекосяжні наслідки для всіх учасників боротьби, постають площі та вулиці міста. Аналізуючи значення акцій громадської непокори в публічному просторі як одну з неодмінних передумов сучасної латиноамериканської демократії, варто, з одного боку, звернути увагу на їх всеохопність, себто дієвість як на вищих, так і на нижчих рівнях політики, а, з іншого, - вже на рівні теоретичному, на вплив цих практик на переосмислення ідеї громадянства та громадянських прав.

Однією з останніх найяскравіших політичних подій, що розгорнулась безпосередньо на підмостках міста, можна назвати спробу державного перевороту в Каракасі (Венесуела) 2002 року. Вигравши президентські вибори 1998 року, лідер лівих сил Гуґо Чавес завдяки змінам Конституції, отримав можливість бути переобраним на посаду впродовж наступних дванадцяти років.

У квітні 2002 року опозиційні сили оточили Урядовий палац з метою відсторонити Чавеса від виконання його обов’язків. У відповідь, вже за кілька днів, на вулицях міста завирували численні натовпи мешканців бідних районів, що вийшли на підтримку свого обранця. За окремими підрахунками, кількість людей, що заполонили місто в той час, оцінюється в три мільйони.

Хоча Чавес та його команда повернулись на свої місця вже за кілька днів, боротьба продовжувала активно тривати впродовж ще двох років. Так, наприкінці 2002 та на початку 2003 року, під егідою опозиції відбувся Національний страйк, а лютий-березень 2004 року ознаменувала серія брутальних та насильницьких актів з боку правих сил з метою підірвати правопорядок й спровокувати мілітаристську реакцію. Правлячій партії вдалося утримати ситуацію в шорах завдяки організації в серпні того ж року Національного референдуму.

Однак поруч із цим набагато більш драматичнішими виглядають новітні історії громадського простору, пов’язані із рухами, спрямованими на захист людських прав. Так, в Буенос-Айресі (Аргентина) активна саморепрезентація в місті практикувалась об’єднанням матерів, чиї діти «зникли» впродовж диктаторського режиму 1976-83 років.

Обравши в якості місця своєї дислокації одну з історичних площ в центрі міста Plaza de Mayo, матері загиблих та зниклих безвісти роками вдавалися до ефективних виражальних засобів та акцій як на знак протесту, так і задля того, щоб сам факт історичного злочину та імена їх загиблих дочок та синів назавжди закарбувались на скрижалях колективної пам’яті.

Так, протягом однієї з акцій на будинках міста з’явились величезні постери з портретами та іменами загиблих та датою їх смерті. І досі, щочетверга на Plaza de Mayo можна спостерігати німий марш матерів у білих шарфах. Справу матерів в середині 90-х продовжили їх нащадки, представники руху під назвою HIJOS (Hijos por la Identidad y la contra el Olvido y el Silencio, в пер. з ісп.

Дочки та сини за ідентичність та справедливість проти забуття й мовчання). Одна з незвичних тактик боротьби, до якої вдаються HIJOS, пов’язана із «викриттям»: escraches, як їх ще називають, походить від escrachar – «викривати», «виводити на світло». Йдеться про гучні акції викриття несправедливо, на думку HIJOS, амністованих злочинців, що були зорганізовані безпосередньо в місці їх проживання й адресовані місцевим мешканцям.

«Увага! Увага! Увага всім сусідам, біля вас живе справжній вбивця!», - зазвичай подібний слоган підкріплювався детальною інформацією юридичного змісту. Властиві escraches наголос на моральнісному аспекті та намагання звернутись безпосередньо до індивідуальної совісті й відповідальності кожного із членів суспільства, в свою чергу, вже у 2000-них, були підхоплені такими рухами опору як piqueteros (безробітні, що втратили роботу на нафтодобувних станціях півдня та північного сходу Аргентини), ahorristas (власники заморожених депозитів, переважно представники середнього класу) та cartoneros (збирачі паперу та картону).              

Наслідки політизації міського фізичного простору, що спостерігається в Латинській Америці протягом останніх десятиріч, можна оцінювати по-різному. З одного боку, очевидно, що багатолітнє накопичення соціальної напруги на міській периферії стало одним із головних факторів перемоги в низці країн континенту лівих сил; навіть більше, багато-хто з сучасних латиноамериканських лівих є безпосередніми виходцями з середовища фавел, що почало формуватись ще у 60-х роках внаслідок масового притоку до міських центрів різноробців із регіонів.

З іншого, - варто зазначити, що хоча своєю демократизацією латиноамериканські міста й зобов’язані, насамперед, вуличним маніфестаціям, що тривали безперервно протягом кількох десятиліть, усе ж більшість сьогоднішніх оглядачів покладає свої очікування на вироблення більш зрілих, дискурсивних механізмів прийняття політичних рішень.

Незважаючи на неоднозначність та суперечливість низових рухів, важко переоцінити їх значення в трансформаціях як політичної свідомості мешканців латиноамериканських мегаполісів, так і їх життєвого середовища. Продуктивною в цьому сенсі видається позиція такого дослідника як Джеймс Голстон, що з кінця 70-х слідкує за урбаністичним поступом Сан-Пауло (Бразилія), і в своїх оцінках намагається відмежуватись від широко розповсюджених сьогодні апокаліптичних описів слам-сіті, міста бідняцьких нетрів.

На його думку, незаперечним є той факт, що за порівняно короткий час свого існування неформальні поселення Сан-Пауло зазнали неабияких позитивних перетворень, завдячуючи насамперед процесу політичної «автоконструкції», що знайшло свій відбиток у зменшенні випадків насильства, поширенні тенденції до мирного розв’язання конфліктів довкола земельної власності, створенні цілої мережі локальних громадських асоціацій з метою захисту прав місцевих мешканців.

Водночас, ці явища мали своїм наслідком зміну самого уявлення про сучасний демократичний устрій в напрямку набуття ним ознак «повсталої демократії» (insurgent democracy), що імплікує як розширення, диференціацію та конкретизацію прав людини, так і необхідність їх активного обстоювання на місцях.

Голстон формулює основні теоретичні висновки своїх досліджень таким чином: «Цей новий [політичний] досвід сприяв виробленню нової форми міського громадянства серед мешканців бідних околиць, в основі якої можна виокремити три основні процеси. Перший генерував новий тип участі в альтернативній публічній сфері, такий, що базувався на громадських організаціях, ініційованих знизу самими мешканцями, маючи на меті артикуляцію їхніх потреб у формі прав і, таким чином, сприяючи конституюванню ідеї громадянства.

Другий полягав у формуванні нового розуміння засновків цих прав та гідності мешканців як суб’єктів цих прав. Третій – у перетворенні взаємин між державою та громадянами, створюючи нове легальне середовище взаємодії, інституції участі й політично-продуктивні практики. Я вважаю, що ці процеси конституюють міську громадськість за наявності чотирьох основних передумов, з яких всі пов’язані з містом: якщо міське житло становить основу мобілізації; якщо стратегія мобілізації пов’язана з «правами на місто»; якщо місто як політична спільнота отримує першість в порівнянні з усіма іншими; і якщо мешканці легітимують ідею прав і партиципаційних практик, виходячи з їх власного внеску в розвиток міста».


Автор: Ксенія Дмитренко
Джерело: журнал АСС

Читайте далее продолжение статьи:
Історична мить контрактової. Частина 5 >>>



Вы не зарегистрированные на сайте. Авторизуйтесь или зарегистрируйтесь пожалуйста.

Похожие статьи

 

Рубрикатор

За последние сутки добавлено: 1 статья, 0 компаний, 0 товаров, 0 тендеров