Видибай, Володимире! Частина 3

Хто винен і що робити?
Як бачимо, християнство як таке потенційно може стати дуже потужним чинником збереження історичного Києва. Адже в його сутнісних моментах закладені імперативи поважного ставлення до матеріальних слідів присутності духу. Християнам не потрібно нав’язувати нічого принципово нового, аби спонукати відстоювати їхню ж спадщину.

Це має бути десь у них у крові, але допоки – доволі глибоко. Певна річ, нинішня пасивність та аморфність християнських громад – явища, підстави яких варто шукати не так у самому віровченні, як у зовнішніх історичних обставинах. Тих самих, що заважають абсолютно всім мешканцям Києва, незалежно від того, чи сповідують вони певну релігію, відкрито виступати проти свавільних дій чиновників.

Мова йде про вкорінені за багато років на наших теренах традиції нехтування можновладцями громадами та їхньою думкою. Ми дуже поволі звикаємо до того, що нашу позицію влада має враховувати. З позиціями ж християнських церков у нас взагалі не рахувалися довгий час. Ця інерція відчувається і дотепер.

Пасивність та небажання відстоювати свої права та ідеали – наша спільна біда. Неспроможність християн захищати свої духовні скарби – проблема не тільки їхня, тому що Софія Київська та лаврські печери є духовним надбанням для кожного громадянина України. Якщо християнство активізує свої зусилля у напрямку захисту історичних пам’яток – виграють усі.

І видається, що для досягнення такої мети кожен із нас може долучитися, створюючи потроху бодай відповідне тло. Чим частіше будуть проговорюватися в суспільстві ідеї реальності захисту людьми своїх прав, тим скоріше вони повірять у свої сили. Це стосується не тільки християн, звісно. Таке проговорення могло би стати чимось схожим на військовий марш на полі бою – начебто, не велике діло, а як підіймає бойовий дух.

Нагадування
Євангельська розповідь містить достатньо вказівок на те, що служіння Богові не вимагає «обставин місця» – прив’язаності до певної сакральної території. Особливу увагу тут привертає історія про те, як Христос зустрівся із самаритянкою. Юдеї начебто традиційно зневажали самарян за те, що останні не вшановували єрусалимські святині.

Ісус Христос тоді сказав жінці наступні слова: Повір, жінко, Мені, що надходить година, коли ні на горі цій, ані в Єрусалимі вклонятись Отцеві не будете ви. ви вклоняєтесь тому, чого ви не знаєте, ми вклоняємось тому, що знаємо, бо спасіння від юдеїв. Але наступає година, і тепер вона є, коли богомільці правдиві вклонятися будуть Отцеві в дусі та в правді, бо Отець Собі прагне таких богомільців. Бог є Дух, і ті, що Йому вклоняються, повинні в дусі та в правді вклонятись. (Ів. 4; 21-24)

Якщо би цей момент був єдиним у новому заповіті, який би стосувався питання про вшанування сакрального простору, то вимагати від християн піклуватися про святі місця не було би ніяких підстав. Але Євангеліє у багатьох випадках задає альтернативну модель поведінки. Можемо навести знаний приклад про те, як в одному місці Христос радить підставляти другу щоку тому, хто вдарить тебе по одній (Мт. 5; 39), а в іншому – говорить, що не мир він приніс на землю, а меч (Мт. 10; 34). Не можна в Євангелії знайти чіткого алгоритму дій в конкретних ситуаціях – Христос змушує обирати варіант розвитку подій, пропускаючи ситуацію через своє серце.

Так, як він це зробив, коли побачив, що відбувалося із єрусалимським храмом царя Соломона: Потому Ісус увійшов у храм Божий, і вигнав усіх продавців і покупців у храмі, і поперевертав грошомінам столи, та ослони продавцям голубів. І сказав їм: Написано: Дім Мій буде домом молитви, а ви робите з нього печеру розбійників. (Мт. 21; 12-13) Як бачимо, в цьому моменті Христос начебто суперечить самому собі – самарянка би дуже подивувалася, напевно.

Але це тільки на перший погляд. Ключ до розуміння цих двох епізодів ми можемо знайти в одній із провідних інтенцій Христа – устремлінні до щирості, правдивості. І тоді вийде так, що самаряни, для яких святині Єрусалиму нічого не промовляють, не мають потреби силувати себе і лицемірно вшановувати те, до чого не лежить їхнє серце. ті ж, для кого храм Соломона – щось більше, ніж базарна площа, не мають права терпіти подібного знущання над святинею.

Такий вибір пропонує Христос. І видається, він може підійти кожній людині, адже це заклик дослухатися свого власного серця. І якщо станеться так, що у багатьох із нас воно підказує, що у Києві ми – не самаритяни, то тоді торговцям на київських горах доведеться поступитися місцем.
 

Автор: Євген Коген
Джерело: журнал "АСС"



Вы не зарегистрированные на сайте. Авторизуйтесь или зарегистрируйтесь пожалуйста.

Похожие статьи

 

Рубрикатор

За последние сутки добавлено: 0 статей, 1 компания, 1 товар, 0 тендеров